" ЩО ЖИТИ БЕЗ ТЕБЕ - НІЯК НЕ ЗВИКНУ"

Я люблю такі дні. Дні відпочинку від цілого світу. День у світі власному. Там, куди я впускаю тільки по-справжньому справжніх людей…

Міцна кава на кухні однієї львів'янки, не менш міцні розмови, не менш міцна дружба. Я люблю її бо вона ніколи не буде такою, якою її хочуть побачити інші. Вона живе всупереч всьому світові. Але навіки за Україну. Навіки за себе…

А далі посиденьки в одному з київських парків, про який я навіть не здогадувалася. А вона знала завжди. Ми курили і приходили до спільних висновків. Ми мали чим похизуватися і над чим поплакати. Та сльозам там було не місце – хіба як від сміху. Вона допомагає мені жити. І прекрасно це розуміє.

А далі інша. Не менш справжня, хоча ми знайомі й не так давно. Але в цій людині я бачу майбутнє, я бачу в її очах жагу до життя, прагнення пізнання нового і пам'яті пройдешнього. Вона так само як я колись, трошки самотня. Але така ж позитивна і оптимістична. Бо знає, що все погане колись проходить. І колись пройде зовсім.

 Я люблю неочікувані зустрічі. Люблю, бо вони в цьому автомобільному полоні такі не часті. А тут… а вас навіть не помітила. А ви ж такі класні. Справжні друзі. Справжні ЛЮДИ, творчі і радісні. Я за вас, бо таких є мало. А ви поруч, ви - поряд. Ви близькі мені духом. І ви маєте це знати.

Набережна тепла і напівпуста. Закохані пари і бажаючі познайомитись, щоб колись стати такими ж закоханими. Романтика висить в повітрі, але настільки легко, що вловити її зможе не кожен. Хіба той, хто дихає одним з нею повітрям.

Я сиділа після того на балконі і дякувала небу за те, що воно дало мені таких людей. Хто знає, які ролі ми граємо в житті один  у одного? Але хай він мовчить. Бо мені подобається пізнавати світ самотужки.

Я стала вільною хоча б на один день. Від особистих примар і обережностей, від власних принципів і упереджень.

Дякую тим, хто мені в цьому допомагав. Я сподіваюся, що колись ви відчуєте те саме. І зрозумієте, наскільки сильно  я вас люблю…