Я часту бачу здивовані обличчя коли відповідаю н запитання «Звідки ти?». Наступне запитання  «І як тебе сюди занесло?» і далі  «А чого українською?». Хочеться запитати «Де ми живемо?» і «А чого російською?». Але я вже змирилася з тим, що це запитання понесе за собою бурю словесного поносу, яка найчастіше закінчується моїми слізьми.

Дивно правда, росіянка рве горлянку за Україну, а потім плаче, коли розуміє, наскільки в наших головах усе запущено. І звинувачувати тут майже нікого, хіба як самих себе.

Я розумію, що ніколи не зможу щось змінити сама. Хіба як в своїй сім'ї, та й те дається важко, коли батьки живуть в Росії, а рідний брат не вірить навіть собі.

Просто згадую той час коли жила там. Я вважала Україну дурнуватим місцем, де нормальних людей майже не лишилось. Влаштували собі революцію і тим собі тішаться, і не знають кого підтримувати треба було.

А потім була довга поїздка… і інформація впала на голову так важко, що я насилу могла дихати. І лише в думках лунало одне «Яка я була дурна… як мене красиво обманули. Як я могла бути такою сліпою?»…

Тепер, коли пройшло майже три роки з того дня і я починаю розуміти, що я люблю країну не за її президента або міністерку. Не за Верховну Раду або мера Києва. Просто…

Коли я жила в Росії, я не знала, що таке ходити на Великдень до церкви, не знала, як це плести вінки на Івана Купала, або розкидати по хаті зілля на Трійцю. Я не розуміла, як можна ходити по Майдану в національному одязі, або вішати над ліжком прапор країни, в якій ти маєш щастя жити. Я не вміла ходити по нічному полю з розпущеним волоссям і босою, співаючи  народних пісень.

Я могла дозволити собі сказати на себе хохлуша і обізвати країну хохляндією. Я не розуміла як можна вважати Бандеру людиною і читати Шевченка…

І мені дуже шкода за те, що так було. Я розумію, що мене просто так виховали, чи точніше не виховали зовсім. Але чи маю я право когось у цьому звинувачувати? Звинувачувати в тому, що я була безмежно вагітною чужими дуками? Або в тому, що вони народилися мертвими?

Мені просто боляче дивитись на те, що відбувається. Але це мій особистий біль, і так само ніхто не в праві мене у ньому винити…

Просто дякую за те, що є люди які зараз щось для себе зрозуміли, а також тим, хто все ж-таки зі мною – разом ми сильніші…