В суботу ми з
serbunом мали нагоду сходити на BMW-шоу на «Чайці»…
Одразу ж хочеться висловити величезну подяку Київському бюро автотранспортних перевезень, завдяки якому ми простояли на зупинці майже годину, але так нічого й не дочекалися, тому поїхали на маршрутці без розпізнавальних знаків, де на запитання «Скільки коштує проїзд?», відповіли «А скільки не шкода»…
Першими яскравим враженням стало те, що я нарешті побачила наживо, як люди стрибають з парашутами. І зрозуміла я, що то розвага не для мене… якщо мені було страшно, то я навіть не уявляю, що відчували ті парашутисти.
І хоч всі нормальні люди пришли туди, щоб дивитись на машинки і казати «ААА, бамбєй» і все таке, мене чомусь накрила хвиля роздумів…
Я думала про те, чи гарні обличчя в мотоциклістів, які влаштували таке собі шоу каскадерів, про те, «а що, якби», переконалася в тому, що цицькаті блондинки потихеньку починають здавати позиції літерів, я сиділа на втоптаній траві і насолоджувалась сонцем і вітром, думала про долю тієї машини, на якій могли розписатися всі бажаючі, а відповідно й ми з Сербуном. Ймовірно, коли ми станемо супер-мега-гіпер «звьоздами», власник буде пишатися тим шматком заліза і набивати щодня їй ціну. А може він не буде чекати настання тієї світлої миті, і гарно все відшкуривши, пофарбує заново…
Я думала про те, що я щаслива тим, що маю. Тим, що я в цьому світі не така вже й самотня, як думала, що всюди і завжди є люди, яких об'єднують одні й ті ж інтереси…
І наприкінці всього того дійства я зрозуміла щось дуже важливе. Зрозуміла те, що якщо я й буду купувати колись собі машину, то це точно буде… КРАЙСЛЕР С300)))))
