Я відчувала… знала, що це все не просто так. Ці сни, ці нічні виходи на балкон шоб покурити, ці пісні, цей місяць… все говорило, все кричало про те, що скоро все зміниться. І моє досі спокійне життя перевернулося з ніг на голову за одну мить.
Я уявляла її тисячі раз, а коли вона нарешті настала, то я виявилася цілковито неготовою до того, щоб її прийняти, бо зробила майже все для того, щоб це все ніколи не відбулося. А от номер телефону змінити забула… і тепер не знаю кого звинувачувати, себе, чи може долю, але що сталося то сталося…
Коли ти чітко знаєш, що буде з тобою надалі, тоді ти просто вже мертвий. Виявляється мертвою була я. от тільки воскрешати себе я нікого не просила. Тим паче не просила про це його, бо не знала, чи він сам живий, чи може вже давно відпочиває від цього світу. Бо в своїй уяві я його вже давно поховала, і така була не одна, бо ніхто не знав про нього нічого достеменно. Лише заборонила називати себе так, як вмів то робити тільки він, залишаючи це право йому, мертвому чи живому.
І от мій телефон знову отримав ту злощасну меску… перша зустріч, перший сніг, перший поцілунок, перший ранок…
Він обіцяв повернутися з першим снігом, але запізнився…
І я відчуваю, що всі ті сльози які я колись за ним виплакала повернулись, щоб я виплакала їх знову, тільки вже не за ним, а пішовши всупереч всьому світові…
Світові, який ми колись з ним створили, і який самі ж і розбили.
Я щиро прагла бути коханою, а тепер не знаю що з усім тим робити…
Лише знаю, що тут « слишком много яркого, чтоб взять и потушить…»
