Сьогодні була шалена ніч, дякую тим, хто її зі мною розділив…

Я їду в минуле. Туди, де закінчилась моя юність, так і не встигши початись. Я їду туди, де мене не було 3 роки. Я хочу поїхати, бо відчуваю, що там має статись щось дуже важливе. Щось, що змінить моє світобачення, і це на краще, я знаю.

Пробувши на цьому ресурсі лише 3 місяці я встигла знайти справжніх друзів, розумних і мудрих людей, веселунів і депресняків, і я тим радію, бо я НЕ САМА!!!

Я буду за вами скучити, обіцяю раз в тиждень читати і коментувати, і писати сама. Щиро дякую за те, що ви мене підтримували, допомагали знайти відповіді на питання і ставили свої, не менш цікаві.

Я полюбила вас, я буду дуже сумувати за вами, сподіваюсь навзаєм. Зичу вам гарного літа, нових цікавих знайомств, гарного відпочинку і всього того, чого б вам хотілося цим літом. Любіть один одного і будьте щасливі. Чекайте на мене в вересні. Я ж буду чекати на вас.

Дякую за те, що ви є. я люблю вас.

Щиро ваша – Даджазза))))

Не питай чому так вийшло. Чому я так сильно тебе покохала. Не питай. Бо хіба ти не знаєш, що в тебе неможливо не закохатись?..

Не питай де  я так довго була. Просто пробач мене, що зраджувала тобі весь цей час, бо я тебе кохаю…

В твоїх очах застигла вічність. Коли я торкаюсь тебе, то мене накриває хвилею емоцій, які колись пережив ти. Твоя енергія заповнює і переповнює кожну клітинку мого тіла і тішуся ніби дитина.

Твоя шкіра  на смак солодка і гіркувата водночас. Ти пахнеш кавою. Ти звучиш джазом. Ти мудрий і обезбашений. З тобою я нарешті можу бути сама собою, без упереджень і моралі. Без комплексів і негативу.

Просто знай – я повернусь до тебе. Буду вертатись знову і знову, допоки не нап'юся дорешти. Але знаю, що цього ніколи не буде. Бо ти вічний. А я тут ненадовго.

ЛЬВІВ – Я КОХАЮ ТЕБЕ!!!

Так, я знову там була. Знову ожила і продовжую жити. Емоцій стільки, що вони по ходу заповнили собою весь мій світ. Але було класно. Раджу – хто там ще не був – бігом за квитками і в путь!!!

Ось кілька фото.

ПС: ну я за вами скучила блін))))

Открыть больше изображений

" ЩО ЖИТИ БЕЗ ТЕБЕ - НІЯК НЕ ЗВИКНУ"

Я люблю такі дні. Дні відпочинку від цілого світу. День у світі власному. Там, куди я впускаю тільки по-справжньому справжніх людей…

Міцна кава на кухні однієї львів'янки, не менш міцні розмови, не менш міцна дружба. Я люблю її бо вона ніколи не буде такою, якою її хочуть побачити інші. Вона живе всупереч всьому світові. Але навіки за Україну. Навіки за себе…

А далі посиденьки в одному з київських парків, про який я навіть не здогадувалася. А вона знала завжди. Ми курили і приходили до спільних висновків. Ми мали чим похизуватися і над чим поплакати. Та сльозам там було не місце – хіба як від сміху. Вона допомагає мені жити. І прекрасно це розуміє.

А далі інша. Не менш справжня, хоча ми знайомі й не так давно. Але в цій людині я бачу майбутнє, я бачу в її очах жагу до життя, прагнення пізнання нового і пам'яті пройдешнього. Вона так само як я колись, трошки самотня. Але така ж позитивна і оптимістична. Бо знає, що все погане колись проходить. І колись пройде зовсім.

 Я люблю неочікувані зустрічі. Люблю, бо вони в цьому автомобільному полоні такі не часті. А тут… а вас навіть не помітила. А ви ж такі класні. Справжні друзі. Справжні ЛЮДИ, творчі і радісні. Я за вас, бо таких є мало. А ви поруч, ви - поряд. Ви близькі мені духом. І ви маєте це знати.

Набережна тепла і напівпуста. Закохані пари і бажаючі познайомитись, щоб колись стати такими ж закоханими. Романтика висить в повітрі, але настільки легко, що вловити її зможе не кожен. Хіба той, хто дихає одним з нею повітрям.

Я сиділа після того на балконі і дякувала небу за те, що воно дало мені таких людей. Хто знає, які ролі ми граємо в житті один  у одного? Але хай він мовчить. Бо мені подобається пізнавати світ самотужки.

Я стала вільною хоча б на один день. Від особистих примар і обережностей, від власних принципів і упереджень.

Дякую тим, хто мені в цьому допомагав. Я сподіваюся, що колись ви відчуєте те саме. І зрозумієте, наскільки сильно  я вас люблю…

прохання до всіх блогерів - друзів і недругів,

постійних і не дуже,

вільних і заклопотаних,

мудрих і безбашених,

заміжніх і розлучених,

добрих і злих,

студентів і пенсіонерів,

випускників і абітурієнтів,

цнотлиих і розбещених,

вірних і зрадливих,

перспективних і пропащих,

малих і великих,

всіх - 16 червня 2008 року з 10 години ранку матюкати мене всіма відомими і невідомими вам матюками і думати про мене все що завгодно лише для однієї доброї справи - підтримати мене морально здати останній екзамен. бо шось в мене таке передчуття...

отож бо буду щиро радіти, якщо в мене весь день будуть горіти щоки, вуха і що там ще може горіти. наперед вам вдячна.

завжди ваша Дайджаза.

пс: флуд приймається))))

Я часту бачу здивовані обличчя коли відповідаю н запитання «Звідки ти?». Наступне запитання  «І як тебе сюди занесло?» і далі  «А чого українською?». Хочеться запитати «Де ми живемо?» і «А чого російською?». Але я вже змирилася з тим, що це запитання понесе за собою бурю словесного поносу, яка найчастіше закінчується моїми слізьми.

Дивно правда, росіянка рве горлянку за Україну, а потім плаче, коли розуміє, наскільки в наших головах усе запущено. І звинувачувати тут майже нікого, хіба як самих себе.

Я розумію, що ніколи не зможу щось змінити сама. Хіба як в своїй сім'ї, та й те дається важко, коли батьки живуть в Росії, а рідний брат не вірить навіть собі.

Просто згадую той час коли жила там. Я вважала Україну дурнуватим місцем, де нормальних людей майже не лишилось. Влаштували собі революцію і тим собі тішаться, і не знають кого підтримувати треба було.

А потім була довга поїздка… і інформація впала на голову так важко, що я насилу могла дихати. І лише в думках лунало одне «Яка я була дурна… як мене красиво обманули. Як я могла бути такою сліпою?»…

Тепер, коли пройшло майже три роки з того дня і я починаю розуміти, що я люблю країну не за її президента або міністерку. Не за Верховну Раду або мера Києва. Просто…

Коли я жила в Росії, я не знала, що таке ходити на Великдень до церкви, не знала, як це плести вінки на Івана Купала, або розкидати по хаті зілля на Трійцю. Я не розуміла, як можна ходити по Майдану в національному одязі, або вішати над ліжком прапор країни, в якій ти маєш щастя жити. Я не вміла ходити по нічному полю з розпущеним волоссям і босою, співаючи  народних пісень.

Я могла дозволити собі сказати на себе хохлуша і обізвати країну хохляндією. Я не розуміла як можна вважати Бандеру людиною і читати Шевченка…

І мені дуже шкода за те, що так було. Я розумію, що мене просто так виховали, чи точніше не виховали зовсім. Але чи маю я право когось у цьому звинувачувати? Звинувачувати в тому, що я була безмежно вагітною чужими дуками? Або в тому, що вони народилися мертвими?

Мені просто боляче дивитись на те, що відбувається. Але це мій особистий біль, і так само ніхто не в праві мене у ньому винити…

Просто дякую за те, що є люди які зараз щось для себе зрозуміли, а також тим, хто все ж-таки зі мною – разом ми сильніші…

Скажу одразу – не дурно я стільки чекала!!!

Не знаю, яке я враження справила на оточуючих(особливо коли в мене падав стакан з коньяком і розливався на джинси тих самих оточуючих), але тих, з ким я встигла познайомитись, я точно не забуду.

Отож:

ПРО ЛЮДЕЙ. Одразу ж хочу подякувати Сербуну, Олегу і Валі(life-is-a-game, тільки там дізналась, що це ти))) за те, що чекали нас з Аназелькою майже годину поки ми шукали Фуршет)))

Вовка … сидів біля мене, а потім спитався в мене хто така Даджазза… цікаво))))

 Аристарх АменхотеповРозказала йому історію походження всіх 6 каблучок на моїх пальцях.

Невенчаная І Денис Ну типу самиє стойкіє))))

 kievbkru – ще раз дякую за фото!!!

mercy  і  Мадест Ну тут без коментарів. Ну я просто щиро раділа вашій присутності. А карапуз вразив мене просто капітально))

 Руслан Нікітюк Приємно було бачити хлопця, який є рідним братом твоєї кращої подруги.

 fialka Справжня українська красуня. Дійсно етнічна зовнішність…

  serbun ну ти знаєш)))))

chudo Була б я мужиком, я б такі довгі теревені не розводила. Я би просто не змогла говорити.

anazel. Ремарка про Аврору, яка стріляла один раз і то вхолосту – Оскар за винахідливість.

Орест Форко … Форест. Ран Орест, ран… наш похід за салатом о 3 ранку ніхто не помітив. Навіть ті, хто нас за ним посилав…

 Дуже шкода, що bliss  іiamangel  так і не прибули дуже хотіла вас побачити. Але тепер маєте стимул прибути наступного року.

ПРО ПРИРОДУ. Кажучи чесно було дуже страшно їхати на плоту. І ще над вухом не замовкав бородатий дядько, який впродовж такої невеличкої подорожі встиг посперечатися про мінімум 6 речей і розказати де і коли він був.

Дякую що намочили мені волосся. Кучері виглядали прикольно, як виявилось

Нафіга я ходила в солярій??? Там я засмагла краще.

Я отримала задоволення від плетіння віночків. Давно не займалась таким ділом.

ПРО РЖАЧ.  Льоша Спірін, я мало не вмерла… я так ще не ржала…

ПРО КРИКИ.. Біля костра нас перекричати не могли навіть більшість, яка ще й до того всього мала гітару, так шо вчіться.

Вовка казав, що по табору всю ніч хтось гукав Ореста. Спочатку то були жіночі голоси(ну логічно), а потім вже чоловічі!!! Пояснюю – то були мешканці палатки №7.  А чого – я не розкажу))))

ПРО НЕПОНЯТКИ. Я дуже образилася на банку з-під горішків… спершу я порізала об неї палець, а тоді (зранку, ну хоч би зранку мене пожаліла) я наступила на неї і впавши на землю  потішила  сусідів по палатках. Хоча я й досі невпевнена наскільки в цьому падінні винна банка, а не останній ковток коньяку.

ПРО ХАРОШЕ. Пробачте, якшо когось забула. Просто стільки коньяку я мабуть за все життя не випила, як за той вечір))))

Дякую всім хто-таки зміг приїхати, без вас було б не то пальто))))

Я вас полюбила. Сподіваюсь навзаєм!

ПС: зранку після автапаті і проводів львівських мешканців(то окрема історія), я здавала екзамен по Теорії Масової Комунікації. Я не знаю, чи то в мене збудуна таке обличчя розумне, чи то прєподша доперла, шо в мене будун, але свою 5 я в заліковці маю))))

And what have I learned

From all this tears

I’ve waiting for you  all this  years

And just when it begin

You took your love away…

For every single memory

Has become a part of me…

You where always been my love…

сто разів чула цю пісню, а досі знаходжу щось нове...

В суботу ми зserbunом мали нагоду сходити на BMW-шоу на «Чайці»…

Одразу ж хочеться висловити величезну подяку Київському бюро автотранспортних перевезень, завдяки якому ми простояли на зупинці майже годину, але так нічого й не дочекалися, тому поїхали на маршрутці без розпізнавальних знаків, де на запитання «Скільки коштує проїзд?», відповіли «А скільки не шкода»…

Першими яскравим враженням стало те, що я нарешті побачила наживо, як люди стрибають з парашутами. І зрозуміла я, що то розвага не для мене… якщо мені було страшно, то я навіть не уявляю, що відчували ті парашутисти.

І хоч всі нормальні люди пришли туди, щоб дивитись на машинки і казати «ААА, бамбєй» і все таке, мене чомусь накрила хвиля роздумів…

Я думала про те, чи гарні обличчя в мотоциклістів, які влаштували таке собі шоу каскадерів, про те, «а що, якби», переконалася в тому, що цицькаті блондинки потихеньку починають здавати позиції літерів, я сиділа на втоптаній траві і насолоджувалась сонцем і вітром,  думала про долю тієї машини, на якій могли розписатися всі бажаючі, а відповідно й ми з Сербуном. Ймовірно, коли ми станемо супер-мега-гіпер «звьоздами», власник буде пишатися тим шматком заліза і набивати щодня їй ціну. А може він не буде чекати настання тієї світлої миті, і гарно все відшкуривши, пофарбує заново…

Я думала про те, що я щаслива тим, що маю. Тим, що я в цьому світі не така вже й самотня, як думала, що всюди і завжди є люди, яких об'єднують одні й ті ж інтереси…

І наприкінці всього того дійства я зрозуміла щось дуже важливе. Зрозуміла те, що якщо я й буду купувати колись собі машину, то це точно буде… КРАЙСЛЕР С300)))))

так!!! це нарешті сталося!!!останній день навчання пройшов на УРА!!!

ттільки от я тут радію, а як подумаю... ще здається вчора йшли на перший курс, боялися, як воно буде і що... а тепер - вже закінчили другий. сумно

але ми вирішили не сумувати, тому ваша пакорная слуга трохи тово, ну під шафе)))))були з групою на озері, після чого до нас приєднався наш викладач, після другої пляшечки пива, розмова з ним плавно перейшла на "ТИ"...

і блін... ще три тижні - і свобода... я вже балдю від однієї тієї думки!!!

привітання приймаються))))

ваша п*яненька - Я

Я відчувала… знала, що це все не просто так. Ці сни, ці нічні виходи на балкон шоб покурити, ці пісні, цей місяць… все говорило, все кричало про те, що скоро все зміниться. І моє досі спокійне життя перевернулося з ніг на голову за одну мить.

Я уявляла її тисячі раз, а коли вона нарешті настала, то я виявилася цілковито неготовою до того, щоб її прийняти, бо зробила майже все для того, щоб це все ніколи не відбулося. А от номер телефону змінити забула… і тепер не знаю кого звинувачувати, себе, чи може долю, але що сталося то сталося…

Коли ти чітко знаєш, що буде з тобою надалі, тоді ти просто вже мертвий. Виявляється мертвою була я. от тільки воскрешати себе я нікого не просила. Тим паче не просила про це його, бо  не знала, чи він сам живий, чи може вже давно відпочиває від цього світу. Бо в своїй уяві я його вже давно поховала,  і така була не одна, бо ніхто не знав про нього нічого достеменно. Лише заборонила називати себе так, як вмів то робити тільки він, залишаючи це право йому, мертвому чи живому.

І от мій телефон знову отримав ту злощасну меску… перша зустріч, перший сніг, перший поцілунок,  перший ранок…

Він обіцяв повернутися з першим снігом, але запізнився…

І я відчуваю, що всі ті сльози які я колись за ним виплакала повернулись, щоб я виплакала їх знову, тільки вже не за ним, а пішовши всупереч всьому світові…

Світові, який ми колись з ним створили, і який самі ж і розбили.

Я щиро прагла бути коханою, а тепер не знаю що з усім тим робити…

Лише знаю, що тут « слишком много яркого, чтоб взять и потушить…»

Знаєш, коли ти сидиш ось так на кухні і палиш, дивлячись в вікно на останні промені дня і слухаєш пісню, в яку по черзі закохалась спочатку я, тоді мама, а згодом ти, то мені хочеться схопити камеру і робити знімки, багато-багато, щоб назавжди зловити цей момент і не відпускати, тримати в руках навіки і довіку…

Я така ж як ти, не дивлячись на те, що між нами 10 років твого життя, а потім ще 18 мого. Ми обоє любимо ганяти на шалених швидкостях по нічним трасам, ввімкнувши на повну гучність КІСС ФМ, чи заглушивши мотор сидіти і слухати Розенбаума.

Коли ми часом йдемо до клубу, то хлопці кажуть тобі, що в тебе гарна дівчина, а дівчата точать на мене зуби. І коли ми починаємо танцювати повільні танці, то нам немає рівних. Бо так можуть танцювати тільки закохані. А так любити як ми з тобою, не зможе ніхто в цьому світі…

Ми любимо одні й ті самі анекдоти, від яких у наших спільних друзів, яких не так вже й багато, кривляться обличчя. Але всі кажуть, що ми з тобою просто ідеально один одному підходимо.

І хай ми живемо в різних світах, з різними освітами і заробітками, з різними статками і статусами, але щоб там не було – ми одне ціле. Б о мої до тебе почуття ніколи не будуть односторонніми. Бо ти так само не уявляєш без мене свого життя.

Бо ти дав мені ім*я і навчив його цінувати.

Бо в нас одна на двох кров, одне прізвище і одні батьки…

Брате, я люблю тебе так, як нікого досі…

вчора мене нарешті покинула професійна хвороба - синдром чистого аркушу. я стільки всього написала, ЩО АЖ ПАЛЬЦІ БОЛІЛИ...

а зранку в мене причудово полетіла вінда, і вся моя сумнівна творчість полетіла разом з нею... прикро, шо я можу сказати...

і зі злості і відвідин майстра я пішла гуляти. було холодно, а я була  в майці і болерошці. а потім в метро на ескалаторі, який їде чомусь напрочуд повільно до мене причепився хлопчина і побачивши на моїй сумці значок "ОПАСНО ПМС" почав допитуватися що таке ПМС і чому воно таке небезпечне. я сказала йому що ця абривіатура розшифровується як "пиз***тая мужская сходка". після чого він одразу ж зробив висновок шо в мене є хлопець, про що одразу ж мене і повідомив. і я собі пішла спокійно додому. але творів стало шкода не меньше...

1.     Навчитися не розмовляти з будильником.

2.     Замінити першу промовлену зранку репліку «Бля, як ти мене вже задрав, шо ти суко звониш» на іншу, більш літературну.

3.     Навчитись запам'ятовувати, де я зняла ввечері халат.

4.     Їсти зранку кашу. З медом.

5.     Пити вітаміни зранку, так-так, саме ті вітаміни які я купила ше до Нового року

6.     Ставити чайник саме на ту конфорку, яку я запалила, а не на сусідню.

7.     Перемикати ручку душу, шоб не кричати «Да грьобаний насос, Наташа», кожен раз як вмикаєш в крані холодну воду.

8.     Виходити на балкон одягненою.

9.     Не спати на балконі.

10.Заносити рушника назад до ванної, щоб зайвий раз не розказувати самій собі як я себе люблю.

11.Викинути ту одну шкарпетку і не сподіватися дізнатися про місце знаходження іншої.

12.Не матюкатися, коли попередньо викинувши першу, знайду другу.

13.Зтерти пісню «Я устал» з пам'яті плеєра

14.Не вчити малолітніх дітей тонкощам життя, щоб потім вони не навчили моїх дітей, бо я таких дітей не винесу…

15.Використовувати інтернет не тільки для блогу, аськи і контакту.

16.Купити зубну пасту, бо дід скаржиться, що його паста почала якось швидко закінчуватися.

17.Почати вітатися з тим, двометрового зросту дурником, який щоранку як я виходжу з дому, гуляє з кишеньковою  собачкою.

18.Дізнатися нарешті, що таке «Куклус клан»

19.16-й раз подивитись «чарлі і шоколадну фабрику» і хоча б раз в житті з того всього  не плакати.

20.Навчитись казати не «ШО ти сказала?ти шо тьотя, нє па сєзону шєлєстіш?», а «Прошу?»

21.Придумати пункт 21.

22.Закінчити цей дурнуватий список, бо люде подумають, що треба триматись від тебе подалі.

23.Сказати «Дякую за увагу» тим, хто таки дочитав до кінця.

Сьогодні день народження в одного дуже класного хлопця. Так вже сталося, що мені випало знати цю людину особисто, отож бо й вражень в мене купа. Отж бо… може хто чув про гурт Мертвые дельфины. це історія соліста.

Він часто плаче. Особливо вночі, зриваючись з ліжка і подовгу віддихується, намагаючись переконати себе в тому, що це був лише сон, який нажаль ніколи не закінчиться...

Артур Ацаламов народився в молодій сім'ї приїзжих заробітчан в місті, яке називали будівництвом віку. Плекався в морозах прибайкалля, та до віку буде називати себе чеченцем.

Його голос ввірвався в радіопростір і порізав світ на дві частини – до війни і після. Те, що посередині і стало темами його пісень.

«Люди – чучала из глины, облик свой теряя изгнаны из рая...»

Всі тікали з країни. Він тікав з раю. Де перші пісні записувались в гаражі, на гітарі, гриф якої був прибитий до деки шиферними цвяхами, а барабанами служили банки з-під фарби.

З цього пекельного раю Артура випускати не хотіли. Він довго ніс на плечі сумку, яку потім благополучно вкрали. На кордоні всіх молодих хлопців роздягали і перевіряли плечі. Якщо людина ходила з автоматом, то на її плечі мав лишитись характерний відбиток. В Артура він був від тої злощасної сумки. Його випустили лише тому, що прикордоннику сподобалось те, що його ПІП починалось з однієї букви. «А в кубі», - сказав він... з тих пір у своїх автографах він малює букву А з трійкою зверху.

Найбільшим успіхом люди й досі називають пісню «На моей Луне».сам автор каже, що вона гарно віддячила йому за те, що була написана.

Кажуть, що людина мала б витратити не один день на написання пісні такого гатунку. До Артура вона прийшла в страшенну спеку в переповненому автобусі, і варто було лише встигнути її записати.

Він каже, що хотів би стати дипломатом. Щоб навчитись вирішувати конфлікти без зброї і людського болю...

Він бачив як падає його будинок, він досі чує крики дітей, він просто частина організму. Навіки мертвого.

«Мы немного полнее, чем пусто. Мы немного сложнее, чем просто» - філософія життя мертвого дельфіна Артура.

Открыть больше изображений

Так як я отримала звістку від мого даху, що доїхав він добре, то…

Дарагіє маі і любімиє!

В прєдвєріі такого дєбилизма как залєковая сесія я памєркувала і рєшила – а как жє інагда добре пабить дурай!!!

Накрасіть глазкі, адеть кароткую спідничку, басаножкі на високам каблучкє і пріті на екзамен к маєму любимаму пріпадаватєлю)))

Пабить хоть адін дєнь бландінкай, забить пра агітационную кампанію, пра палітікав і праграму партіі, пра жєланіе крима атсаєдініца ат нашей матінкі Украіни і присаєдініца к батюшке расєє, забить пра всьонасвєтє, і падумать в канце та канцов а свайом манік'юрє, схадить наканецтаки в салярій, купіть новую пару басаножєк, схадить с падругай на чашечку кохвє в якусь модную кахфешку, пагаваріть а том а сьом, паабсуждать навінкі моди і кудряшкі антона из квестікав, папищать над фоткай казловскава…

Але розумієте, в чому справа? Мій ворд задовбався вже червоні лінії малювати під кожним словом, тому я залишусь собою!

Принаймні щиро на те сподіваюся)))))

настрій - вище форватора))))

живу. і це найголовніше!!!

і шо шо сесія? зате за нею буде майже три місяці драйву))))

і Львів, і Хмельницький, і Сорочинський ярмарок, і ХайФрідом))))

я вас люблю!!!

ПС: слухайте Fall out boy, заряджайтесь позитивом))))

Читала книгу Еклезіаста і розуміла, що світ має якість змінюватись, проте дещо таки лишається незмінним.

Згадувала свята…

Як я лежала в своїй кімнаті і розуміла, що тут все як раніше, і навіть ліжко стоїть так само. Ті самі шпалери, та сама люстра, тільки ДІВЧИНКА вже інша…

Тут так само в  темряві видно, як по стінам розтікається світло машини, яка їде з перехрестя в нашу вулицю, от тільки серце вже так не завмирає.

Так хочеться знову почути несподівано викрикнуте біля воріт своє ім'я, одягти старі джинси, забуваючи про відсутність макіяжу і шкарпеток, і вийти на вулицю… відчути запах роси, потім запах теплого мотору авто, потім запах ЙОГО парфумів. І в темряві ночі відчути заборонений прийом – його руку на своїй талії… і подивившись на зорі, заглушити звук свого серця, яке вирішило трохи зламати мені ребра…

Але тут все як раніше, от тільки вже нема батька, який за 10 хвилин вийде на розбори, і скаже, що через 10 хвилин я вже маю бути в хаті, немає старих джинсів. Зате є мобільний телефон, який вб'є всі вище перераховані почуття і відчуття.

Який розкаже мені, що машина приїде за мною тоді-то, я вийду з хати, і скажу братові, щоб не чекав, і не забув витягти ключ із замка.

Але головне, що вже немає ні ЙОГО ні ЇЇ. Немає тих 16 років, немає нічого. От тільки ліжко і досі стоїть так само…

 ПС: ЧАС ШУКАТИ І ЧАС ДАТИ ЗГУБИТИСЬ...

а ви знали що при друкові векторний малюнок перераховується і перетворюється в растрове зображення, що сповільнює роботу з комп'ютером. а виявляється що я мала б це знати...

завтра знову контрольна...

від сесії до сесії живуть студенти весело. тільки чомусь викладачі приколу не розуміють...

взагалі то я чай п*ю рідко, але на днях побачила в метро рекламу з якимось радянським гаслом про те, що ЧАЙ - ДЖЕРЕЛО ЧОГОСЬ ТАМ...

вирішила я його таки купити, проте марку вибрала іншу.

опуслита я пакетик в чашку і тут бачу таке... на папірці, що до нього був причеплений написаний якийсь афоризм. почала я читати і бачу, що це афоризми різних відомих людей на англійській і російській мовах.

а нам на парах англійської запропонували приносити по три афоризми, для здобуття додаткових балів.

я забезпечила себе гарними балами до кінця року за 9 гривень. я щаслива.

ПИЙТЕ ЧАЙ - НЕЗАМІННЕ ДЖЕРЕЛО ЧОГОСЬ ТАМ))))))

Ми сиділи за великим столом в дворі бабціної хати і розмовляли. А потім всі якось притихли, і вона розказала нам про те, як вони жили під час війни.

Ми слухали затамувавши подих. Я бачила, як дорослі дядьки – мої брати мало не плакали, а вона спокійно говорила, майже без емоцій.

Це дуже страшно. Колись мені в руки потрапив щоденник одного солдата. 9 травня 1945 він зробив лише невеличкий запис «Немецкая армия капитулирует на всех фронтах»…

І хіба можу я – людина з мирним небом над головою зрозуміти таке? В голову приходить лиш те, що вони були такі затуркані, що навіть не зрозуміли, того, що сталось.

В моєму селі стоїть пам'ятник. В дитинстві ми з нього дуже сміялися, бо той чоловік, що на ньому зображений – без одягу. Він стоїть голий і спустивши голову дивиться вниз.

Тепер, коли я маю 20 років, прийшовши туди, я заплакала. Мені розказали, що це був хлопець з нашого села, якого катували, попередньо роздягши і обливаючи холодною водою, не дивлячись на те, що лютували морози…

Я дивилась в очі цього кам'яного чоловіка і бачила там печаль поколінь. Ніби він з неба дививсь на свою землю і проливав сльози, бо так і не побачив її живим…

Я просто хочу подякувати всім, хто зробив небо над моєю країною мирним, хто не пошкодував свого життя заради нашого з вами народження. Тим, хто так і не побачив очей своїх дітей, проте й досі дивиться на них з небес...

СЛАВА ГЕРОЯМ!!!

Коли ти лежиш на холодному асфальті якоїсь невідомо якої траси, то замість неба в очах мало б пронестись все життя. Але чомусь до тебе прийшли лише ці одинадцять днів. Одинадцять місяців, одинадцять хвилин… одинадцять років…

Перший з них був таким очікуваним, але все сталося на кілька днів раніше. Повітря було важким і гарячим. І ти – така справжня і налякана на території всього цього маскараду. Темна кімната чужого будинку. І нестерпний ранок у чужому житті…

Теплий вечір і абрикосовий сік. Друзі дитинства і ключ від твогонетвого будинку де ти мала щастя зростати. Друзі твого того самого майже щасливого дитинства, з якими ти спершу була в садочку, потім в школі, потім… поєднані не лише парканами, батьками й матерями, сплетіннями долей і тіл, дій і бездіяльності…

А потім була перерва. Важка і нестерпна. Ти боялась того чужого серця, тієї людини, яка з легкістю і неприємністю вітру збиралась зламати твоє життя назавжди. Книги і кава. Безсонні ночі і старезний комп. Допоки не прибув контроль. Ви з ним поїхали туди, де тебе завжди чекають. А там… все було так весело, що на ранок хотілося плакати. Плакати і брехати.

І лише весна все змінила. Вона подарувала тобі мрію і одразу ж її здійснила. Ти досі не знаєш, чи то все витвір твоєї гіпертрофованої хворобливої уяви, спричинений високою температурою, але тобі ніколи так не телефонували. Ні доти, ні досі….

Половина контролю має расистські нахили, інша половина хотіла б прожити старість в Стамбулі. Але свого мертвого песика, який знав прикольний віршик з використанням твого імені, ти про це не попередила. Та й нащо йому зайвий раз перейматись. Йому як і всім собакам потрібно було лише одне – те, що потрібно усім собакам.

Їдучи в машині ти писала СМСки своєму другу, який сидів у тій же машині, щоправда на задньому сидінні. Вам було весело і ти ще не знала, яке розчарування чекає на тебе після. Великі розміри тієї машини навчили тебе не судити про людей по кольору їхнього взуття.

Сьогодні важливий день. Твої друзі покидають колиску. Ти бігаєш зі своїм фотоапаратом і робиш вигляд, що не помічаєш оточуючих. Тобі весело, і на фразу «я знаю куди їхати», ти відповідаєш, що знаєш хто в такому разі пригощає. В твоїй хаті збирається цікава публіка. Далі ви їдете в місто. В темряві тебе ніхто не впізнає і ти називаєшся чужим іменем. Ти засинає швидко, як ніколи. Але прокидаєшся від стуку в вікно. І він розказав тобі, як сильно кохає свою дівчину…

Ти була заручена. Принаймні хотіла, щоб всі так думали. Ти попросила сестру оберігати тебе від блакитного кольору, але вона десь поділася, і він накрив тебе з головою. Саме так ти й загубила свої сережки, які так гарно демонстрували твою суть…

Твої 12-сантиметрові підбори не слухались, проте пісня була дуже голосна і радісна. Ви сіли перепочити. А вони сиділи там вже давно. По дорозі додому тебе зустрічав світанок. А на завтра тенденція губити сережки переросла у традицію.

Музика лунала голосно, але ти змогла розібрати слова, бо вони були дуже важливими. Проте сережки більше не губились. Бо ти завчасно ховала їх в сумку…

Новий рік не обіцяв нічого нового. Ти сиділа на чужій кухні з чужими людьми.  Але ти чекала, коли вони винесуть з квартири сміття…

Суміш горілки і шампанського била в скроні, та ти сміялась. Ти висіла на соломинці, бо було дуже слизько, машину носило по всій дорозі і п'яний водій ледь справлявся з керуванням. Та ти вперше в житті відчула себе жінкою. Хай навіть якщо тут ти нікого не цікавила.

В холодних очах було видно хмари. Та насправді в них літали два роки чужого життя. Якби тут був контроль, він не допустив би й половини тих днів. Але він був вкрай далеко, щоб побачити той танок над твоєю головою.

Ти дивилась на нього і бачила там одинадцять привидів, одинадцять сонячних зайчиків, які були жорстокішими за демонів.

Ти заплющила очі, щоб більше ніколи їх не відкривати. І лише танок сонячних привидів кружляв над твоєю головою, допоки годинник на площі не пробив одинадцять…

Мені стає тепло від того, що я знаю, що всі живі…

Що ти десь мирно спиш у своїй постілі, і можливо, бачиш сон з моєю участю, а навіть як ні, то що від того зміниться? Хіба ти станеш любити мене менше?

Я дивлюсь на свої ламані-переламані нігті і сміюся… мені впадло їх обрізати, бо вони ще трошки нагадують мені про свята…

Я палю сигарети. І мій брат про це вже знає. І він все зрозумів. А насамперед те, що я вже не та манюсінька сестричка, яку він так ніжно оберігав, а майже сформована особистість, яка має право вирішувати свою долю так, як сама того захоче. Так як він робив завжди. Ми з ним схожі. Його друг каже, що часом не може зрозуміти, чи то я говорю його фразами, чи то він моїми. Але коли я от так сиджу і дивлюсь в вікно, блукаючи десь у тільки мені відомому світі, я зрештою стаю самою собою. Мальвіна. Він зробив такий висновок. Він пише мені вірші і надсилає їх СМСками. І останні нарешті набирають якогось сенсу.

Я дивлюсь у вікно і бачу, як в квартирі навпроти, якась дівчинка сидить на підвіконні, тримаючи в руках зошит і щось пише. І я заздрю їй. Бо точно знаю, що вона пише вірші своєму коханому. Бо коли я мала 16 років, то робила точно так само.

Тепер я сиджу в кріслі, тримаючи на колінах ноутбук і слухаю джаз. Він нагадує мені про ночі, коли за вікнами падав дощ, а я дивилась в вікно, одягнута в рвані джинси, слухала рок-н-рол і посміхалась своїм думкам, дивлячись на авто, які стомлено розсікали калюжі.

Сьогодні ввечері я забула ввімкнути аську, і від того майже ніхто не постраждав, принаймні мій мозок  точно.

Я прочитала повідомлення якого чекала мало не три роки і розсміялась, бо воно було лише пунктиком, де я зрештою поставила галочку.

Я знаю, що сьогодні я запалю свічки і посиджу в супроводі сигарети і джазу в своїй кімнаті, слухаючи, як за стінами квартири човгають чиїсь сни.

А далі ляжу спати, бо вперше в житті я знаю, куди зранку поклала свою нічну сорочку. А світ на ранок не зміниться. Принаймні для мене. Бо я створила його сама. І руйнувати його я поки що не збираюся…

Бій посуду – 15 гривень. Отже сьогодні ти попадеш на гроші…

Ми сиділи за одним столом  - майбутнє і минуле  пили горілку з соком.

Минуле – ти і я

Майбутнє  - ти і вона.

Колись ти сказав мені що я буду твоєю. Я сміялась, бо я знала тебе все своє життя, ми виросли на одній вулиці, в нас було одне на двох дитинство. А потім прийшло літо і ти зробив те, що сам собі пообіцяв. Я була твоєю, бо так мало бути, бо ми виросли на одній вулиці, бо в нас було одне на двох дитинство. А на ранок я сказала тобі, що колись ти будеш моїм, і ти сміявся, бо ти мав трохи інші плани на життя і наш принцип тут не спрацьовував.

Пройшов рік, і ти таки став моїм, хай ненадовго, хай лише на 2 короткі години, але моїм…

Ми гралися в свою гру, але за чужими правилами. А вона… вона завжди була поруч з тобою. Завжди була тією третьою силою, яка забирала тебе в мене.

Тепер ми сидимо за одним столом, і сміємось, бо ми виросли на одній вулиці, бо в нас було одне на двох дитинство.

Тільки воно закінчилося. Ти став сильним і наглим, я стала привабливою і сильною. А вона… вона не росла з нами на одній вулиці, але виявилася сильнішою за нас обох. Вона натягла на голову якийсь дурнуватий обруч, але на тебе натягла канатну мотузку, і затягувала її щораз сильніше, коли ти починав сіпатись.

І лише ми з тобою знали про те, що було, про те як були один в одного, про те, як мали одне на двох дитинство.

Я крутила ту склянку вже хвилин 15… в мене на лобі є шрам, колись по необережності ти мені його там поставив. Відтоді, щоразу дивлячись в дзеркало, я згадую про тебе. Я тримаю в руках склянку… хочеш відчути як це? Хочеш пам*ятати мене до кінця своїх днів?

Але бій посуду – 15 гривень...

А скільки коштує бій серця???

Ми самі не зрозуміли, як так вийшло…

Ми домовляємося про зустріч, ми фарбуємо очі натираємо до блиску туфлі, ми виходимо з дворів під покровом ночі, мовчки сідаємо в машини і їдемо в кабаки. Ми вміли кохати, вміли закохуватись до нестями, вміли покидати все і тікати туди де є ВІН(ВОНА).

А тепер ми тільки того й навчились, що знімати осіб протилежної статі лише на один вечір, на спір, в кого вийде зробити це швидше. Ми вміли розказувати один одному все. Тепер навчились про все мовчати.

Ми могли б дістати до неба, якби захотіли, а тепер насилу здаємо сесії, і молимося, щоб нас не повиганяли. Ми вміли бути самими собою, тепер навчились носити маски.

Ми поступово забуваємо, хто ми. Ми зрештою, й не знали ніколи про те, та нам було не цікаво.

Наші життя перетворюються на анекдоти, над якими колись соромно було сміятись.

Ми загубились десь в зорепадах, і не хочемо шукати дороги назад.

А нам  в середньому лише19 років. І звинувачувати ми маємо лише самих себе. От тільки чи потрібно?..

отакої, любі мої дітиська, їду я в село))))

спершу хочу подякувати вам всім за те, що ви є!

бажаю вам гарно провести свята. хай серця ваші наповняться радістю і світлом, гарно відпочиньте, сильно не напивайтесь, і взагалі, за моєї відсутності будьте чемними, я в свою чергу також постараюсь не наслідити.

творчого натхнення і кохання))))

нічого радикального тут без мене не приймайте, а як вже шось станеться, то дзвоніть в рельсу)))

буду днів за 10, отож бо тримайтесь, приїду з купою писанини)))

ще раз вітаю і зичу всього найкращого))))

навіки ваша.

ПС: застерігайтеся))))