Киев, 24 июня 2009 года. 1:36

Я сижу на подоконнике и слушаю Земфиру. Когда-то ты сказал мне, что не знаешь, как можно ее понимать. А я понимала ее всегда. И сегодня особенно…

Я снова много курю. Я смотрю в ночь и дышу сигаретным дымом. В одном из бокалов, которые я как-то купила за последние деньги для нас с тобой, налита Кола, от которой я точно когда-то умру. Хотя раньше я способна была умереть от любви.

Я пытаюсь быть сильной и даже иногда удивляюсь уровню цинизма в своем организме. Ведь мне всегда казалось, что меня воспитали совершенно по-другому. Видимо, только казалось.

Я даже улыбаюсь. Иногда даже искренне. Иногда смеюсь над собой и своей глупостью. Я почти уже не плачу. Каждый день я одеваю красивую одежду и почти не крашусь. У меня новая прическа, тебе явно не понравилось бы. Хотя, откуда мне знать? Мне приснилось этой ночью, что я сама стригу себе волосы. К чему бы это?

Мне часто снишься ты. После этих снов, где почти в каждом я спасаю тебя от кого-то (чего-то?), я просыпаюсь совершенно усталая. Готовлю себе кофе, курю и пью витамины. Не помогает. Иду в город по каким-то совершенно не важным делам, смешиваюсь с серой толпой и пытаюсь думать о чем-то важном. Хотя я порой ловлю себя на мысли, что совершенно ни о чем не думаю. Словно кто-то отключает на время мой гениальный мозг, давая ему возможность немного остыть. Наверное, после разговора со мной у психолога началась бы депрессия. Но у меня она как-то странным образом пока не проявилась.

Я впервые с момента нашей последней встречи (какая страшная идиома!) могу что-то писать. Сегодня я пишу почти весь день. За исключением того короткого периода, когда я гуляла по набережной со своей верной до ужаса подругой. Я была в длиннющей этнической юбке оливкового цвета. От чего мой силуэт казался еще более стройным, и я выглядела чертовски женственной. Мне жаль, что ты никогда меня такой не видел. Тебе бы точно понравилось. Хотя, откуда мне знать…

За окном был слышен звук мусоровоза. Они всегда здесь в этом безумном городе вывозят мусор ночью. Ровно в 1:55.

На монитор моего ноута сел ненормальных размеров комар. Странно, но такие большие насекомые обычно не кусаются. И уж тем более не сосут мою драгоценную, испорченную кровь.

Ты уже спишь, я знаю. Из твоего отрытого окна доносятся какие-то звуки, но ты их не слышишь. Ты всегда спишь крепко. Особенно в эту пору ночи. Ты лежишь на спине, я ручаюсь.

Я же сижу на подоконнике и слушаю Земфиру. Я понимаю ее так, словно она знает всю мою жизнь наперед. Хотя в ее новом альбоме я не услышала ничего оптимистичного…

P.S. Я сменила заставку на мониторе. Там я лежу в траве и смотрю в небо. Такими спокойными глазами, словно знаю что-то очень важное. Но я все равно никому об этом не расскажу. Потому, что все равно никто этого понять не сможет. Только один человек. Но ему это уже вряд ли понадобиться…

Знаєш, що таке, коли горить розетка?

Знаєш, що таке, коли в 11 ночі тобі телефонує так і не вловлене кохання і просить вийти тебе на вулицю. І тебе тримає в хаті навіть не відсутність макіяжу і  випрані шкарпетки, які висять на батареї,  а те, що кохання вистраждане і нарешті отримане думає про тебе, знаходячись десь на іншому кінці континенту, і ти просто не можеш дозволити собі таку розкіш, як зрада?

А знаєш, що таке невтамоване бажання? Коли низ живота зводять судоми при одній лише думці про ваші з ним розваги на старому скрипучому дивані, чи у маминій спальні, чи у його ванні, чи надворі, прямо в кріслі, де ви з мамою любите пити чай вечорами?

Знаєш, що таке мити йому волосся?

А намащувати його після душу своєю дитячою олійкою?

Знаєш, що таке, коли серед ночі і прямо посеред солодкого сну в тебе жахливо починає свербіти п'ятка? І не тому, що ти миєш її дуже рідко, а тому, що від постійного носіння взуття лише на високих підборах в тебе розтягнулися зв'язки і нерви. І тепер от вони вирішили встати на місце…

А знаєш, що таке життя без Інтернету?

Знаєш, що таке відсутність дива в житті? Коли ти вже не дивуєшся абсолютно нічому, навіть найтупішим думкам тих, кого ти до цього вважав цілком адекватними людьми.

А знаєш, що таке «сонна хвороба» в закоренілої «сови», яка могла не спати по три доби ВЗАГАЛІ  і при цьому чудово себе почувати?

Знаєш, чому ти дочитав до кінця?

А знаєш, навіщо я тут?

З навушників в простір мого існування вириваються чиїсь шмарклі. Чиїсь тут вжито спеціально, бо я просто не хочу називати ім'я тієї молодої особи, яка оце зараз виливає свої підліткові переживання у мої вуха, і на це є величезна купа причин. Але те, що я просто не хочу перед кимось ганьбитись до уваги не беріть. Чиясь думка з приводу того, що я слухаю, мене  в цьому житті цікавить найменше. Наразі мене цікавить те, чому навколо так багато гарних  і багатих чоловіків, але дехто з дівчат і досі вбивають вечори сидячи вдома. І навіть знаючи те, що на це питання може бути сотня відповідей, а може навіть і жодної, я не перестану над цим думати. Бо маю в житті тишу. Чи навіть не так. Я маю ТИШУ. Величезну і всеохоплюючу, всепоглинаючу і ненависну тишу, яка заполонила моє ставлення до усього світу і як результат мої з ним відносини.

Вона ріже мені вуха ще сильніше, ніж шум, який доноситься з відчиненого вікна, яке мені лінь закрити, хай навіть на вулиці мінусова температура. До шуму звикаєш швидко. Так само як і до чаю без цукру і кави без молока. Так само як і до свого нового відображення у дзеркалі, так само як і до туполицих рил у телевізорі.

Моя тиша триває ось уже 12 днів. І щодня я рахую години до квітня. Якби у хвилині було 100 секунд, це змінило б моє життя кардинально. А так…

Я навчаюся жити без тепла. Жити без сонця. Жити БЕЗ… що грудня я помираю, що квітня оживаю знову. Теплі шкарпетки не рятують вже давно, так само як і анальгін. Гарячий чай не допомагає. А ковдра… її розміри призначені для того, щоб під нею спали ДВОЄ. Мене одну вона не витримує і щоночі злазить десь під ліжко, на якому за всі роки його існування ще ніхто ніколи не кохався. А скоро воно перетвориться на антикваріат. Моє ліжко – стара діва. Який конфуз…

Так хочеться написати листа, але я нажаль не знаю жодної адреси, де мене б зрозуміли правильно. Лише згадую ту стару будівлю пошти, повз яку ми цього літа проїхали раз 10 за одну ніч. А потім ми зупинились біля будинку, який я шукала мало не 3 роки. А виявилось, що я була тут багато разів. Але мені те знання вже було ні до чого. Я дивилась, як краплі дощу на лобовому склі маленької японської машини переливались у світлі ліхтарів і їла морозиво «Блондинка». Тоді як 2 чоловіки, які свого часу зіпсували мені купу нервів і того ж таки часу, обговорювали щось вбіса важливе. Важливе настільки, що я не почула жодного слова з їхньої змістовної розмови. Хоча я жодного разу не працювала барменом, та проте навчилася слухати не чуючи.

Найтупіше в житті те, що в той вечір, коли стався твій перший поцілунок, ти втрачаєш цноту. Так само вийшло і з тими двома чоловіками, з якими я сиділа в авто. Точніше з одним з них. Я стільки років чекала на його доторк до мого тіла, що встигла зрозуміти, що мені цього зовсім не хочеться. І навіть лежачи з ним в одному ліжку я думала лише про те, як скучила за стуком дощу по підвіконню моєї старої квартири, де я більше не живу. Хоча, чи жила я там взагалі – питання, варте того, щоб захистити по ньому докторську дисертацію. Коли тобі не хочеться нічого робити - це апатія. Коли тобі не хочеться сексу - це імпотенція. Коли тобі не хочеться ні того ні іншого – це істинність твоїх почуттів. Навіть якщо тобі на мить здалось, що вони тебе підводять.

Люди не змінюються. Змінюється лише колір їхнього волосся і розмір грудей. А Мадонна як мала дірку між передніх зубів так з нею і згине з зіркового небосхилу.

До квітня залишилось на 2 години менше. А це означає лише те, що скоро моя шкіра перестане бути такою білою, а обличчя таким сумним. Лишилось тільки дочекатись, а я за роки мого перебування у просторі сучасного мейнстріму вже, здається навчилась. А якщо й ні – то в мене лишилось щонайменше 4 життя, щоб встигнути. Тому постарайтесь нічого не сплутати, коли спробуєте любити мене безкоштовно. Я буду за це дуже вдячна. А моя вдячність коштує дуже дорого. Принаймні, вона того варта…

ВИ ЗАЇБАЛИ ВЖЕ ЗІ СВОЄЮ КРИЗОЮ НАХ!!!

БІЛЬШЕ НЕМА ПРО ШО ПОГОВОРИТИ???

ЩИРО НЕ ВАША ДЖАЗА

Я, громадянка на прізвище, що скоро зміниться, прошу тебе, пан капітан, врятуй мою спраглу до чоловічих лестощів душу! Врятуй, інакше в твоєму районі побільшає злочинів! Інакше, я видзвоню таки мого найкращого друга на ім'я Пацифіст і побіжу робити таке, що тобі ще не снилось. Я візьму до рук лопату і закопаю собаку сусіда, а потім і його самого, якщо він не втече. А якщо й так, то я побіжу за ним і буду кидати в нього тою лопатою, доки не попаду! Я буду бити вікна чужих очей і трощити двері їхнього нерозуміння. Я візьму до рук сокиру і зрубаю до біса ту гілку, яка щоночі шкребе по моєму підвіконні і не дає спокійно спати. Чи хоча би заснути. І якщо я все це зроблю, то тобі, пан капітан, доведеться рятувати вже мою спраглу до чоловічого торсу дупу! А якщо ти й цього не зробиш, то я тебе на собі одружу, а наступного дня прив'яжу до стільця, заберу твою зброю і все, що має якусь цінність на радіо ринку і візьму в кредит новесенький «Ланос». Сяду в нього і, розігнавшись, настільки,наскільки це можливо в зробити з «Ланосом», розіб'юся в кавелок на першому ж перехресті. А ти, мій любий пан капітан, змушений будеш ще довго сплачувати той довбаний кредит! А як ні, то я прийду в страшному сні до мого лисого, здоровенного друга , який, чомусь так і лишився в цій категорії, з якихось тільки Богу відомих причин, і так і не перейшов в категорію випадкових коханців. І він, той друг з ведмедячою клікухою прийде і надає тобі тумаків, лише за те, що ти дозволив собі прив'язати тебе до стільця, а тепер заборгував банкові гроші. А банк не дурний, він ось-ось має лопнути, і лише й чекає, щоб ти до нього навідався. Я ж бо знаю, в якому банку треба купувати «Ланоси».

А якщо й це не допоможе я буду приходити до тебе щодня  о 5 ранку і вимагати знайти де живе мій віртуальний друг, в душу якого я закохалася по самі вуха, бо ми з ним думаємо одною головою. І коли ти таки його знайдеш, то прошу, передай йому, що я вже кілька тижнів хочу вибратись на Андріївський, а все ніяк не виберусь!

І ще, пан капітан, домовся з якимось чуваками, щоб я потрясла в їхньому кліпі своїм, тепер вже коротким волоссям. Бо в мене від думок скоро трісне голова. То хай вона трісне ефектно, заляпавши моїми геніальними мізками об'єктив камери. І тобі тоді доведеться довго збирати докази по всій студії, чи де там воно зніматиметься.

Отож бо, пан капітан міліції з дивним прізвищем, в тебе є вибір. Чи продовжувати і далі розкривати свої кримінальні справи, чи нарешті зробити добре діло – врятувати бідну дівчинку від неї ж самої. І з її слів записати вірно і хай вона поставить підпис під прочитаним. Бажаю удачі у роздумах. Твоя громадянка з прізвищем, яке вона щиро бажає змінити.

на багаточисленні прохання самі знаєте кого виставляю уривок з моєї книги. чекаю відгуків)))

"

Як жахливо знати, що до тебе ніхто не прийде. Як нестерпно нікого не чекаючи, лягати спати. Не прислухатися до кожного звуку, не звертати уваги на гавкіт пса, а лише знати, що щоб не відбувалося там, поза стінами будинку – тебе не стосується.

В тебе був шанс усе змінити. Змінити думки оточуючих про себе, змінити свою думку про оточуючих. Навчитись пекти пироги і щодня бачити одну й ту ж картину, лише час від часу спостерігаючи за зміною пори року, дивлячись у вікно на гілля старого горіха, яке то обросте листям, то скине його почорніле, то припаде снігом і так по колу, не маючи ні фактичного початку ні логічного закінчення.

 Але все це здалось для тебе дуже важким, чи навіть гірше – нестерпним. Дивно, що ти ще здатна була на такі високі почуття як нестерпність того, що відбувається. Бо ти ж бо більше не слухала усієї тієї музики, яка в потрібний момент допомагала тобі розплакатися, відтак, почуття безвиході тебе більше не турбувало. Почуття провини з тобою також не мало нічого спільного. Так само як і почуття незадоволення собою. Злість відійшла якось сама собою, бо злитись, крім як на себе саму, звичайно, було ні на кого. А про радість в твоєму випадку не йшлося зовсім. Лишилось лише кохання. Одне почуття, яке приховувало в собі усі вищеназвані. І в той же час воно не викликало в тебе нічого, крім відрази. Бо свого часу ти з головою в нього поринула, після чого в твоєму організмі почалося перенасичення і як результат алергія, яка переросла в дикий токсикоз, наслідки якого ти  і досі відчуваєш, перечитуючи старі книжки, бо нових ти так і не написала.

І лише по тій простій причині, що в тебе забракло чистого паперу, бо старий наскрізь просмердівся твоїм минулим. Від нього тхнуло настільки яскраво, що ти часом узявши до рук аркуш, могла пригадати дату події і навіть час доби, у який вона відбулася, не говорячи вже про саму подію. А на них у тебе була просто феноменальна пам'ять. І саме вона заважала тобі почати все спочатку, а не тільки засинати вночі.

Твоя душа була під домашнім арештом, тому вийти і купити нового паперу не могла фізично. А морально вона вже не могла нічого. Ні співчувати, ні боліти, нічого. Вона просто була. І це було останнім її призначенням.

Твоє обличчя більше не змагалося з тональними кремами. Очі почали поступово забувати про те, що таке підвода, тіні та туш. І всі навколо (ну ті, які ходили навколо твого життя) постійно намагались допомогти не розуміючи лише однієї простої речі – ти їх не помічаєш. І просити тебе зупинитись було б так само результативно, я к попросити волосся більше не рости. .."

пиздоватизм чужих думок часом доводить мене до сказу. але це між іншим. а зрештою...

а зрешто, я б хотіла написати щось дуже розумне. але мій розум зараз зайнятий планами на спасіння світу. отож бо чекайте. я вже скоро. ще кілька сторінок і можете рвати мене на шматки. я не пручатимусь.

ПС: дякую тим людям, хто вартий того, щоб їм дякувати. ви знаєте, хто це. та ви, ви. і ти також, я ж тебе не забуваю))))

Підводити підсумки не в моєму стилі, але усе ж таки…

Я слухаю обожнюваного мною стільки років «Пілота» і розумію, що він прийшов десь з такого далекого минулого, що я вже й не пам'ятаю. Тому…

Отож бо спочатку – інтернет-залежність, і як результат повна від неї регенерація. Купа непотрібних людей і зустрічей, незрозумілих мною і тих, хто не зрозумів мене.

Сєрбун, Аназель, Валя… Тріпак… блін, люди, без вас цей світ не був би таким яскравим. Чесно говорю.

Я мала 2 грандіозних закінчення, з яких почалося 2 не менш грандіозних розвитки.

У травні до мене повернулася людина з минулого, яка тепер, через майже 2 роки після нашої першої розмови стала для мене одіозним планом на майбутнє.

Вова – друг дитинства… бля, сама й досі не розумію, як так вийшло…

«Вибирай, що хочеш», - а мені будь-ласка шампанського і шоколаду. Я відвезіть мене кудись не додому…

«Мне кажется, что ты очень интересный человек», - то давай я приїду, запишеш мені трохи музики. І зранку була така спека, що я мало не знімала кросівок і н ейшла додому боса.

«Київ – Москва», «Москва – Благовещенск», «Северобайкальск – Москва», «Москва –Одесса». Літо було для мене холодним.

«Київ – Івано-Франківськ» - виходимо у Львові. Всю ніч куримо в купе провідника. Весь день п'ємо пиво. Всю ніч ненавидимо себе до глибини душі.

6(7?) чоловіків. Я й досі не знаю, чи рахувати того сьомого. В мене боліла голова. Дуже сильно боліла. А він п'є забагато пива. Та проте, може ти навіть пам'ятаєш цю історію.

Переїзд. No comments.

Двоє просто пішли. Одному з них піти допомогли. Досі не вірю і не збираюся. Для мене вони й досі живі.

«Я знаю, що може бути інакше. У нас з тобою так не буде ніколи»…

«Корзина наших жизней переполнена»…

«Ліда, Ліда, Боже, Боже…»

«Уехала, не оставив ничего. А я еле уснул – так пахнет тобой наша кровать»…

Білі лілії… Біле вино…

«Київ – Ізмаїл», «Ізмаїл – Київ» і так двічі. І щоразу сліз було більше.

«У тебя потрясающее лицо…»

«А шо то за тьолка на чорній Тойоті?», - та то дочка вора в законі, в неї з головою зовсім погано.

«А телефон в тебе дядьоловський»

Масяшка, сделать чайчика?

Його друг настільки солодкий, що від нього починає нудити.

Брате, дай 100 баксів, бо я бля конкретно закохана…

Курити будеш? Та я ж не курю! Та шо ти мені голову морочиш, сестро, давай покуримо!

Пірсинг у пупку заживав майже півроку.

На моїй спині є крила. Білі з бузковими розводами. Креативна робота нашого міні-заводу по оновленню вашого одягу.

«Не, ну призервативы я с собой, конечно, брал, но тебе я не изменял, честно»        

«Тільки не одягай його, коли спатимеш з кимось іншим»

Многа букафф.

Рік задався веселим ще 30 грудня 2007, коли в моїй квартирі ночували 2 дибіли, одного з яких я взагалі бачила вперше та востаннє.

«Я кохаю тебе більше за життя» - я тебе теж. Я тебе дочекаюся. Просто знай це, і повертайся швидше. Бо ми вже й так багато пропустили….

дуже хочеться кричати. голосно так кричати. голосно так, щоб аж нутрощі вилітали кричати. але ніззя. бо кому до того яке діло?

ніхто не буває таким глухим, як той, хто не хоче чути. а я слухала в своєму житті достатньо. саме слухала, бо чула я ще більше. з кожним днем ЇХ стає менше та менше. і знаєте що найнеприємніше? МЕНІ ВІД ТОГО ЛЕГШЕ ДИХАТИ!!!

  легше жити і почуватися людиною. легше вибирати свій життєвий шлях і нові речі.

і я навіть часом не помічаю ЇХНЬОЇ відсутності. то ж бо постає питання - чи такимим вже справжніми ви були, га???

вона тебе любить, інакше, вона б за тебе так не боролася... вона б не боялася змін і робила б усе не так... а вона відчуває. живе емоціями і піддається на провокації останніх, за що й страждає, але вона СПРАВЖНЯ... острівець натуральності в усьому цьому штучному хаосі нерозумінь і непотрібності самій собі...

я боюсь... боюсь, що золото моєї душі перейде на хизнашо. а ви мені в цьому так допомагаєте. замість того, щоб трясти моїм змерзлим тілом і кричати "зупинись". ви вчили мене не вірити в кохання, не робити дивних вчинків, стримувати емоції і бути не бути  собою, чи то пак бути НЕ собою... але ви часом ніби й забуваєте зовсім, що я погана учениця...

ви кажете різні речі, але всі вони не мають ніякого сенсу, порівняно з тим, що робиться в моєму скаліченому вашими роздумами мозку. я дивлюсь на монітор свого компа і ніяк не можу домовитись зі своїми думками. бо я нічого не розумію, як виявилось.

коли прийде біда, мені не буде до кого звернутись, і не тому, що я погана, а тому, що я не звикла так робити. коли біда сталася, я отримала допомогу від тих, від кого я її зовсім не чекала. а ті, кого я так сильно любила і в кого вірила, ніби й забули про моє в їхніх життях існування...

ви зовсім не знаєте мого життя. і не намагаєтесь хоч щось про нього дізнатися. вам достатньо того образу, який ви бачите  і всі щасливі. але є ви забуваєте, що я ЖИВА. що я вмію плакати і співчувати. але найголовніше - я вмію говорити "НІ". але яке вам до того діло, ви ж бо вирішуєте, з ким я сьогодні спатиму. забуваючи запитати мене про те, чи збираюсь я це робити взагалі.

я нікого не звинувачую. просто ще раз в моє життя приходить розлука. я розлучаюсь з тими, кого так однобічно любила. хай навіть подумки...

ПС: ти мені потрібен. і їй ти потрібен. не примушуй нас страждати. будь-ласка. бо ми тебе любимо. і я так хочу, щоб в мене була можливість говорити тобі це ще багато років...

це не ти помер, це померла частина мене...

прощавай, я завжди пам*ятатиму про тебе, бо знаю, що ти міг би так само. а я тебе любила... і вчилась усе робити так як ти...

в моєму універі сьогодні повстання. люди кричать і не дають нікому йти на пари.

я цього дочекалася, я нарешті щаслива.

слава Україні!!!

ми не в*язні!!!

дивіться новини, я вас люблю))))

сьогодні в найкращого художника планети і за сумісництвом мого найкращого друга serbun а день нарродження, з чим я його офіційно вітаю!!!

щиро бажаю лише найкращого і доброго. творчого зростання і різних там успіхів. УРА, таваріщі)))

приєднуємося до привітань!!!

ПС: з тебе пиво)))

ППС: в зв*язку з переїздом на нову квартиру в мене немає інету, так що вибачайте, якщо буду рідко заходити і дзвоніть, якщо надумаєте десь зустрітись. зв*язатись зі мною можна  через сьогоднішнього іменинника.я вас люблю)))

Я сиджу і тупо дивлюсь в монітор свого ноутбука. Свого дорогого ноутбука, про який я мріяла більше 7 років. Я відриваю очі від нього і дивлюсь на свої руки, що пам'ятають розкладку клавіатури краще, ніж ОТЧЕ НАШ. Я шукаю на них відбитки добра, але не можу знайти. Вони робили багато негарних речей. Забагато для того, щоб їх відмити.

Я дивлюсь у ніч і не можу зрозуміти як так сталось, що вона така холодна. Чому вже котру ніч підряд я засинаю в обіймах холоду.

Я дивлюсь на обличчя близьких мені людей на фото і розумію, що в світі є щось дорожче ніж гроші. Усе продається і купується. Але не факт, що я захочу це продати.

Я не мовчу про те, про що нормальні люди навіть думати не стануть. Бо це не прийнято, бо так не можна. А в мене потрошку не буває.

В мене величезний чорний телефон. І не менший білий годинник. Я ношу на своєму тілі багато заліза. Я не металіст, я просто добре знаюся на працях Фройда.

Я люблю своє тіло. Бо воно таке, яким я завжди хотіла його бачити.

Мене виховали саме так і не інакше. Батьки і їхня відсутність. І якщо хтось посміє сказати мені, що мене виховали погано – мій перший камінь полетить в нього. Наступний же полетить в того, хто забажає мене переробити.

Я не боюсь розкидати каміння, бо час його збирати для мене не настане. Бо я ніколи не шкодую про те, що встигла зробити.

В моїй чорній сумці ви можете не знайти нічого цікавого. І тим паче провокуючого. Пройшов  час, коли я носила в сумці презервативи. Настав час говорити «НІ».

Я не маю бажання слухати чиїсь теревені про заробітки неймовірних грошей. Про це не варто розмовляти. Це треба робити.

Я хочу плоті всередині моєї плоті. Всередині мого гарячого лона. Хочу так глибоко, як тільки можливо, бо я люблю крайнощі. Бо в них можна побачити правду буття. Я не вмію робити цього тихо і повільно. Бо я спробувала у цьому майже все, що можна було спробувати. Бо я знаю, наскільки це важливо.

Ви можете казати мені що завгодно, все одно на кожну вашу думку я матиму дві власних. Можете мене ненавидіти чи кохати – діло ваше.

Я така як є. Єдина, та не самотня.

Бо я знаю ціну життя. І продавати його поки що не збираюся.

Коли корзина твого життя переповнюється спогадами, які ти зіжмакала і кинула була в сміття, щоб забути, маєш з того 2 виходи – продовжувати заповнювати корзину, допоки папір, списаний почуттями не почне розсипатися довкола, заповнюючи твоє життя повністю, випадаючи з дійсності, але ніяк не з пам'яті… або ти можеш взяти праску і розгладивши ті аркуші розкласти їх по поличкам, звільнивши тим самим простір для нових вражень і вберігши від знищення вже пережиті.

Я стояла перед вибором вже вкотре. Я могла б й далі робити вигляд, що ти мій уявний друг, що це просто ілюзія кохання, що нічого немає і не може бути…

Я знову вільна. Вільна від чужих обіцянок і управлінь моїм життям. Вільна від потреби змінювати себе заради того, хто мені ніколи не належатиме. Вільна від намагань стати кращою.

Але всередині не пусто. Бо я знаю, що «Now I*ve gut something to die for»…

Мій плеєр здурів від флюїдів, що линуть від мого тіла і мозку. В ньому 2 Гб спогадів, думок і сподівань. Він вибирає такі пісні про  які я вже й забула. І місто, відчуваючи те, що робиться в мене всередині, рухається в такт музиці, що ллється з навушників. Я ловлю від того нереальний кайф і буззупинно посміхаюсь власним думкам.

Я здала грати своєї душі в металобрухт і отримала непогані кошти – свободу.

Я не ходжу по землі вже тиждень. Я дивлюсь на небо і нарешті розумію, яке воно прекрасне.

Мені так спокійно, що хочеться фарбувати очі, виводячи на них східні стрілочки, спокійно і рівно.

Хочеться одягти найкращий одяг і відчути подих вітру у волоссі. Хочеться набрати повні легені своєї радості і затримати її якомога довше всередині себе, занурюючись з головою у свої почуття.

Я не знаю слова НАСЛІДКИ.

Я просто вірю, що кінець того, що триває вже більше року, просто початок нового витка, за який я буду боротись до останнього.

Бо ця історія варта того, щоб перерости у щось більше, ніж просто випадок.

А у випадковості я не вірю.

Я ненавиджу чекати і наздоганяти. Ненавиджу бути необізнаною, бо тоді в мою шалену голову лізуть різні дурощі, від яких ще більше хочеться набрати номер телефону, але я знаю, що неможна.

Я люблю безпосередність, типу: «Зустрінемось на Контрактовій біля шаурми».

Я люблю дарувати шкарпетки і білизну. І обов'язково ексклюзивні. Обов'язково з натяком на характер того, кому ті речі купую.

Я люблю скачувати з нету пісні твоїх улюблених гуртів, щоб краще тебе зрозуміти.

Я ненавиджу мокрий посуд. Від нього віє холодом.

Я люблю, коли полежавши в ліжку і намагаючись заснути я все ж встаю і починаю писати. Люблю знаходити через час написане і дивуватися ходові своїх же думок.

Я люблю тріщати по телефону. Годинами. Люблю прислухатися до звуків того, що відбувається там, на іншому кінці «проводу».

Я люблю набережну Дніпра. Але я ненавиджу відсутність смітників на тій набережній.

Я люблю розумних людей. Я обожнюю людей красивих. Я ненавиджу тих, хто такими себе не вважає.

Я люблю людей, з якими мала щастя провести сьогоднішній вечір.

Я вмію бути щасливою. Понад усе на світі. Хай би що я не казала раніше…

Проходять дні і стають місяцями, а вони стають роками, всі думають, що все змінюється, але все залишається непорушним.

Рік тому мені в руки потрапив диск, який я заслухала майже не до дірок. Тепер я слухаю його знову. І знову находжу в тих піснях щось нове…

Я знову не знаю що робити зі своєю головою, я хочу її відірвати і більше ніколи ні про що (КОГО) не думати…

«Якби тобі мої думки», в тебе б розірвався мозок. В тебе б тріснули очі, а залишки сірої речовини повитікали б через вуха…

А я витримую… Витримую приміряння майже кожної книги на себе і будування проекції її сюжету на своє життя. Витримую своїх рабовласників, що сидять на моїй голові і марять залізти всередину. Витримую хтиві погляди, що блукаю моєю шкірою. Витримую своє дике почуття і не менш дике БАЖАННЯ. Витримую своє божевілля і нікому нічого про нього не кажу.

Я сильна, але на скільки мене вистачить?

«Я слышу ненависть под знаком зодиака, и боль, которая грядет.

   Вокруг меня – евроремонт барака…» (С)

привіт кохані мої, ну от я нарешті вдома!!!

навіть не знаю з чого починати, стільки всього відбулося, скажу головне - скучила за всіма нестерпно, а за Україною, то й годі говорити.

в мене інформаційний голод, безкінечно слухаю (читаю, дивлюся) новини і толком нічого не можу зрозуміти. звикаю до часового поясу  і лукуюся, бо різка зміна клімату ( в них було лише 8 градусів спонотом тепла) вдарила по моєму і без того біднесенькому здоров*ячку і розболілось в мене з того всього горло.

але геть негатив. рада буду зараз прочитати всі ваші записи, і насиплю вам кментів, навіть не сумнівайтесь)))))

ну люблю я вас, шо ж я зроблю)))))

привiт усым моъм коханим блогерам!!!

знаэте, от сиджу я тут в iнтернет кафе, а менi не дозволяють навiть налаштувати украънський шрифт, отаке-то.

а взагалi-то я шалено хочу в Украъну, сварюсь з усiма з приводу патрiотизму ы рiзного роду кохання...

я не вдома, це я розумiю дуже добре. я сидiла сьогоднi в центрi мiста i розумiла, що моя самотнiсть не маэ тут жодних меж... бо ъх тут просто немаэ апрiорi... отаке то.

лiто проходить...

але ми залишаэмося)))

 ПС: пробачте за помилки, про шрифт читайте вище)))

привіт мої кохані!!

от я нарешті добралася до нету!

доїхала нормально, мене зустріли, тепер відпочиваю. дуже за вами скучила, просто нестерпно.

сподіваюсь, що у вас все також добре, а хіба може бути інакше???

вибачте, що так мало, просто думок багато, а часу їх систематизувати мало)))

скоро посиджу тут нормально.

я вас люблю.

як справи???

Сьогодні була шалена ніч, дякую тим, хто її зі мною розділив…

Я їду в минуле. Туди, де закінчилась моя юність, так і не встигши початись. Я їду туди, де мене не було 3 роки. Я хочу поїхати, бо відчуваю, що там має статись щось дуже важливе. Щось, що змінить моє світобачення, і це на краще, я знаю.

Пробувши на цьому ресурсі лише 3 місяці я встигла знайти справжніх друзів, розумних і мудрих людей, веселунів і депресняків, і я тим радію, бо я НЕ САМА!!!

Я буду за вами скучити, обіцяю раз в тиждень читати і коментувати, і писати сама. Щиро дякую за те, що ви мене підтримували, допомагали знайти відповіді на питання і ставили свої, не менш цікаві.

Я полюбила вас, я буду дуже сумувати за вами, сподіваюсь навзаєм. Зичу вам гарного літа, нових цікавих знайомств, гарного відпочинку і всього того, чого б вам хотілося цим літом. Любіть один одного і будьте щасливі. Чекайте на мене в вересні. Я ж буду чекати на вас.

Дякую за те, що ви є. я люблю вас.

Щиро ваша – Даджазза))))

Не питай чому так вийшло. Чому я так сильно тебе покохала. Не питай. Бо хіба ти не знаєш, що в тебе неможливо не закохатись?..

Не питай де  я так довго була. Просто пробач мене, що зраджувала тобі весь цей час, бо я тебе кохаю…

В твоїх очах застигла вічність. Коли я торкаюсь тебе, то мене накриває хвилею емоцій, які колись пережив ти. Твоя енергія заповнює і переповнює кожну клітинку мого тіла і тішуся ніби дитина.

Твоя шкіра  на смак солодка і гіркувата водночас. Ти пахнеш кавою. Ти звучиш джазом. Ти мудрий і обезбашений. З тобою я нарешті можу бути сама собою, без упереджень і моралі. Без комплексів і негативу.

Просто знай – я повернусь до тебе. Буду вертатись знову і знову, допоки не нап'юся дорешти. Але знаю, що цього ніколи не буде. Бо ти вічний. А я тут ненадовго.

ЛЬВІВ – Я КОХАЮ ТЕБЕ!!!

Так, я знову там була. Знову ожила і продовжую жити. Емоцій стільки, що вони по ходу заповнили собою весь мій світ. Але було класно. Раджу – хто там ще не був – бігом за квитками і в путь!!!

Ось кілька фото.

ПС: ну я за вами скучила блін))))

Открыть больше изображений